Слово до читача
Любий друже! Ці вірші вийшли такими великими, що не назвати їх поемами я не міг.
Завжди Ваш, Опанас Рудь.
Натисніть на зелену стрілочку, щоби повернутися до переліку тем моєї творчості.
ЄДНІСТЬ
(На вокзалі, в очікуванні поїзда)
Він до мене підсів, видно, поруч сидів.
Наваливсь на плече, заїкавсь, бубонів.
З рота тхнула горілка, на око кривий,
Одяг зжмаканий, дуже та вже й не новий.
Поруч сумка стояла з якимось майном.
Зо три пуда була, із залатаним дном.
Я, шоб час скоротати, в розмову вступив
Чимось цей одинак за живе зачепив.
Діалог наведу без купюр і межі
(Часто липнуть до мене і діти й бомжі.)
Він: “Доки ми сидимо і гав ловимо тут,
А за нами весь час в монітор стережуть.”
Я: “Стережуть? Я вважаю це добре для нас.
Спокій наш і добро стережуть хай весь час”
Він: “Але є головним, що нас Бог стереже
Від помилок і злочинів нас береже”
Я: “Якби то так було, ми б жили як в раю.
Не було б тоді горя у нашім краю.
Але з розумом разом нам Бог дарував
Волю, прагнення, силу й любов він додав.
Тільки жаль дехто з нас із усього цього
Лиш сваволю та жадібність взяв у нього.”
Він: “Вірно кажеш. Я вже дав собі заповіт
Не судити людей. Цей зарок - моноліт!
Всіх люблю, все прощу і тому одному.
Він відправив мене на два роки в тюрму.
І дружину люблю, що до того пішла,
Коли сила закону, як кара, знайшла.
А прощати усіх нам Ісус заповів….
Зараз їду до мамки в село, де я жив.”
Я: “Так, про “ближніх любити” і “щоку підстав”
У Святому Писанні я теж прочитав.
А чи можемо дальніх за все пробачать?
Ні не мир він на землю приніс, а меча!”
Він: “Всіх жалію й люблю - шлях такий я обрав -
Всі йдуть правим шляхм, атеїст лиш не прав!”
Я: “Помилився, бо віра в природу це те,
Що до Бога у рай нас завжди приведе.
Скажем так, що ця віра в природу не гірш
Віри в Бога. Цей шлх відкидати облиш."
Він: “Але інколи хрест свій несила нести -
І тоді з цього світу бажаю піти.”
Я: “Самогубство. У Бога це є більший гріх,
Ми приходимо в світ не лише для утіх
З горем й біллю ми маємо вік свій прожить
Так чогось навчимсь, бо біда лише вчить.
Щоб рівнятися з Богом могли ми без меж
І не образом тільки, - подобою теж.
Якщо тяжко тобі - дякуй Богу за це
І не смій від біди відвертати лице.”
Він: “Бачиш око криве - світ не бачить воно,
Тільки ауру нашу йому лиш дано.
Це є наша душа і вона - основне,
Ну а тіло, було, а колись промине.”
Я: “Тіло ми одягнемо, як Бог нам велів,
Коли в світ призове нас кохання батьків.
Але, тіло це хата, це дім для душі,
Не зважати на тіла красу не спіши
Тіло треба плекать, як квартиру чи сад,
Щоб душа не спішила вернутись назад. “
Він: “Ніхто погляд раніше мій зносить не міг,
А ти дивишся в очі, що бачиш ти в них?”
Я: “Не боюся людей, бо живу серед них.
Сам такий як вони, що боятися їх?
Твої ж очі горілка закрила рядном,
І не видно душі, все залито вином.”
Він: “Та я бачу Писання ти добре збагнув.
Розтлумачив усе, ні про що не забув.”
Я: “Не тлумачу нічого - читаю і все
Тільки знання лише, а не віра, спасе.
Сумку він ухопив і на плечі звалив.
Мабуть, поїзд його на путі подал.
Він: “Ну бувай же здоров, час вертатись назад.
Бог десь поруч теб, бережи себе, БРАТ”
Я не знаю коли, як браталися ми,
Бо хотів я його лиш підняти з пітьми.
Бо я тільки всього, що зізнався - він прав.
Та підтвердив що він для людей не пропав.
Та невже ж тільки зараз, як він постарів,
Чоловік на шляху однодумця зустрів?
Чи ніхто не схотів його душу пізнать?
Адже прагнув бідак свою думку сказать.
* * *
Як на образ божественний, глянь на людей,
Адже більше немає у Бога дітей.
Поєднайся душею з усім на путі,
Поможи йому душу,по світу нести.
Єдність душ, це початок любові усім
Яку нам на віка заповів Божий син .
19 листопада 2002 р.
Ж І Н К А
(мильна опера, довжиною в життя)
3 РОКИ
Гралися ми разом в мокрому пісочку
Пасочки ліпили - мазали сорочки
Мами нас роздягли, бігали ми голі,
Сонечко світило, вітер віяв з поля.
Річечка блищала, хвильки набігали
У кущах веселі пташечки співали
Потім дуже сильно пити захотіла
Випила холодне й знову захворіла.
Мама хоч сердита, хоч і дуже лає:
Ліками й відваром часто напуває.
Я здорова знову, граюся надворі,
Скоро ми із татком їдемо на море.
Буде наша кицька дома сумувати.
Знатиме, противна, як бешкетувати.
Та вона хороша, грається зі мною,
Як її погладжу - треться головою.
4,5 РОКИ
Де лихо спить? Як і чому дме вітер?
Чому йде дощ? Чому нам сонце світить?
Чому над головою синє небо?
Чому дорослі знають, що нам треба?
Хіба не можна бігати де хочеш?
Чому нам спати хочеться щоночі?
Чи довго ще на світі мамі жити?
А звідкіля беруться інші діти?…
8 РОКІВ
Я уже доросла, вчуся на “відмінно”,
В класі я найкраща з бігу та стрибків,
Хочу я прийняти участь неодмінно
У олімпіаді з математики.
З радістю біжу я кожен день до школи,
Бо мені цікаво щось узнати ще.
Не розхочу вчитись мабуть я ніколи,
І знання від мене жодне не втече!
13 РОКІВ
Спочатку я не знала, що й робити -
В крові білизна, дивний біль внизу.
Невже хвороба? Ніде правди діти -
Боялася, як сором цей знесу?
І добре, що тоді зізналась мамі.
Вона сказала: “Ти доросла вже.
І зможеш діток народить так само,
Як я”. Я здивувалася “Невже?
Так це і є дорослість? Ні не хочу
Терпіти біль щомісяця завжди!”
Вона всміхнулась: “Але ти щоночі
Колись любитись будеш без межі.
До того ж, ти щорічно, як захочеш,
Народжувати будеш немовлят.
А діти - це є щастя”. “Ні: не хочу!
Пелюшки, пральня, а на кухні - чад.
Я буду вільною довіку. Й одиноко
Сама собі дам раду без турбот.
Спорт і наука - ось моя робота,
А хлопці: не осел, так бегемот!”
13,5 РОКІВ
Він був такий стрункий, цей старшокласник
І посмішка його й веселий сміх
В мені будили дивну хвилю щастя.
Невже любов така бува у всіх?
Невже, як і мені, його побачить -
І цілий день ходить як уві сні.
Він, як із дзеркала, - блискучий зайчик.
Невже любов така бува у всіх?
Ось він до мене раптом щось промовив.
Це є мені найкраща із утіх
Не чула я, про що він повідомив.
Невже любов така бува у всіх?
Побачила його колись у парку
Він іншу вів під ручку, як на гріх,
І соромно було мені і жарко.
Невже любов така була у всіх?
19 РОКІВ
На перевесниць гляну з здивуванням:
“Не знаєте любові таїну?
Не знаєте, яке то є кохання
Коли доба летить за мить одну?
І жаль вас одиноких, ви без раю,
Ви наче птах без одного крила -
Літати знає як, та не літає.
Погано, знаю, коли ти одна.”
Це сталося минулої неділі,
Лишились вдвох, і вдвох хотіли це.
Спочатку він поводився невміло
І цілував одне моє лице.
І я тоді його поклала руку
Собі на груди, він нестримним став.
Отримати хотів солодку муку
Моє гаряче тіло обіймав.
Ми нашими тілами милувались,
Ми пестили на тілі кожен штрих
І вперше, як дорослі, поєднались,
А потім ще. А потім він затих.
Заснув. В краплинах поту лоб і губи.
Спокійно дихав. Солодко зітхав.
Я думала: “Який він милий й любий,
Та я не хочу, щоб ти довго спав.
Прокинься милий, глянь на мене знову,
Давай сплетемо ще свої тіла!
Чекаю ласки, я любить готова.
І як без цього жити я могла?
Чому не знала, що таке кохання?
Як я могла бажання відкидать?”…
Ми ще не раз, до самого світання
Змогли бажання й цноту поєднать.
21 РІК
І цей такий, як всі,
як всі ці жеребці.
Йому потрібна я
для ліжка раз в добу.
Йому потрібно щоб
він міг сказати цим:
“Он з отією я
вже другий рік живу.
А ніжки в неї, о!
Фантастика! Ням-ням!
А інше все, ого!
Не зможеш уявить,
Ти більшої краси,
повір мої словам,
І любить лиш мене,
без мене їй не жить”.
Та бачила таких
я вже багато раз.
Я сподівалась ти
хоч трохи не такий.
Давай розбіжимось
без зайвих без образ,
Вже відчуваю біль
своєї самоти.
Я не була права
в свої тринадцять, ні?
Що хлопці, як один,
придурки й віслюки?
Їм тільки натяк дай,
їм тільки підморгни:
Кохатимуть й свиню
в багнюці залюбки!
23 РОКИ
На танцях ми зустрілись коло сцени,
Він остовпів і тільки зміг сказать,
Не приховавши захвату від мене:
“Чи вашій мамі не потрібен зять?”
Стрункий, високий, чорний, кучерявий.
І карі очі дивляться в мої.
В них бачу: я для нього раптом стала
Одною в світі. В серці - солов’ї.
О, як за мною він ходив красиво,
Які букети часто дарував!
Мені вже мама двічі говорила
“Нехай тебе б він за дружину взяв”.
Я все вагалась, знаю їх, красивих
Їм тільки тіла треба, не душі.
Та все таки, оцей був особливий,
І домогтися тіла не спішив.
Кіно, театри, інколи, концерти,
Гуляння в парках, у лісах, в садах,
Мені було з ним затишно й приємно,
Неначе в теплих батьківських руках.
А перший поцілунок на світанку
Міцний і ніжний, пристрасний такий.
І розставання мовчазне на ганку,
І ніжний потиск мужньої руки.
Ось він освідчився мені в коханні,
Ось мою руку в свої руки взяв
Я зрозуміла - це любов остання.
Я зрозуміла - він на все життя.
Ми довго вибирали день весілля,
Моє вбрання, фату, та інший крам,
Подумали, кого б то запросити,
Де після церкви погуляти нам
Чомусь, я хвилювалась під фатою,
Хоч знала - він один навіки мій,
Згадала мама, бувши молодою
Як татком одружилися вони.
А в першу ніч, як ніжно, як невпинно
Мене любив, не квапився, о, ні!
Щоби мені, одній мені єдиній
Було приємно в шлюбній вишині.
Хотілось крикнути:” Мить, зупинися!
Хай щастя це ніколи не засне!
Поп’ю з любові чистої криниці,
Най вічно буде пестити мене!”
26 РОКІВ
Чи ця затримка щось же означає,
А я давненько не перевірялась!
Чи щастя материнства я спізнаю?
Невже я все-таки цього діждалась?
Це так. Ношу під серцем я дитинку.
Живіт вже видно, як не затягайся.
Ось почало вже вигинати спинку,
Маленьке, тільки дуже не брикайся.
Бо твоїй мамі боляче буває,
Як ти мене штовхаєш у печінку,
А ти цього іще либонь не знаєш,
Що ти в мені ростеш, моя дитинко.
“Моя крихітка, золотце, ясочка!
Моє сонце єдине на небі!
Так люблю я тебе, моя пташечка,
Як себе, навіть більше за себе!”
Як дивно інших бачити в цім стані,
Та плаче, чоловіка проклинає,
Ця стогне, інша мовчи на тапчані
До пологів себе приготовляє.
І я про чоловіка все гадаю -
Вже місяць я його не допускаю.
Чи не почне шукати ще десь раю?
Чи витримає? Клявся: “Обіцяю!”
Ми жінки є страждалиці, по суті -
На світ нову людину випускати!
Чоловікам-героям не збагнути,
Що справжня героїня - то є мати.
“Як жабка” - Це вже доню показали,
Невже всі отакі, як народяться?
А як маленьке до грудей приклали
Воно спішить швиденько присмоктаться.
Ось принесли у третє годувати.
Голівку крутить, наче щось шукала.
Невже вона шукає свою матір,
Моя ти рідна, маму упізнала!
“Моя крихітка, золотце, ясочка!
Моє сонце єдине на небі!
Так люблю я тебе, моя пташечка,
Як себе, навіть більше за себе!”
Ось показала рідним мою доню.
Воно ж таке гарненьке, як горобчик.
Уже сміється, ляпає в долоні,
Лиш чоловік бурчав: “Чому не хлопчик?”
Та перше слово в неї стало: “Тато”.
Він аж заплакав й доню взяв на руки.
Було в той день в родині нашій свято,
Він цілував дитину і голубив.
Як донечка заплаче, він вже перший
Підхопиться і йде її втішати?
“Ось лялечка тобі, а ось ведмедик” -
І став дочці неначе друга мати.
Як тяжко, коли донечка хворіє.
Коли горять вогнем у неї щоки
Я півжиття віддала б, якби вміла,
Не знала щоб з хворобою мороки.
У новім платті гарна, як ікона,
Як їй пасують черевички нові.
Не можу надивитись я на доню
Вона така гарнюня у обнові.
“Моя крихітка, золотце, ясочка!
Моє сонце єдине на небі!
Так люблю я тебе, моя пташечка,
Як себе, навіть більше за себе!”
31 РІК
На роботі мене оцінили
Вчора шеф мені нишком зізнався
“Я без тебе ні, не докопався б
До проблеми” - так і заявив він.
І чого мені заздрять дівчата?
Мене цінять, бо я не лінива
Всі завдання роблю я сумлінно
І не треба на щось натякати!
Не боюся важкої роботи
Коли треба, лишаюсь запізно
Тільки плітки з’явилися різні
Про увагу від шефа й турботу.
Хай же плещуть вони язиками
Їм, бездарним, нічого не світить,
Їх начальство не зможе помітить -
Я ж начальником стану над вами.
То у мене вже є перспектива.
Всі побачать, чого я навчилась.
Ось наука коли пригодилась.
Це такі поведінки мотиви.
39 РОКІВ
Давно нечитані лежать мої журнали,
В театрі не були вже три квартали,
А прибирання в домі, як це нудно.
На кухні знову їжу готувала.
А ще й у дочки глянути уроки.
Невже мені замало ще мороки?
І чоловік кудись подівсь з учора
Знов з друзями гулятиме півроку.
Ой, Боже, час ремонт нам починати
Тут побілити, там пофарбувати,
Шпалери замінити треба в спальні.
Бо соромно людей просить до хати.
До літа треба грошей назбирати,
Щоби могли в Криму відпочивати,
Хоч тижнів зо два, то вже буде щастя.
І знову до роботи приступати.
45 РОКІВ
Я наче знов помолоділа.
Як скинула десяток літ.
І щоки знов вогнем горіли,
І мрії вихором насіли,
Коли з’явивсь той паразит.
І все кружляв навколо мене,
Балакав про любовний шал.
Щось натякав про “нотабене”,
Розповідав про укулеле
І він таки мене дістав.
Подумала: “Що я втрачаю?
Те, вже чого давно нема?
Та краще я його впізнаю,
Либонь, він проведе до раю
Іще й мене, бо я сама”.
Та сталося не як гадалось,
Як на пожежу він спішив.
І скільки ми не борюкались
Не зміг він дарувати радість,
А втомою все пояснив.
Ось він який, роман курортний
Багато слів, а справ нема.
Не пив він зілля приворотне,
Сам мені голову морочив,
А сподівалась я дарма.
51 РІК
Одруження дочки.
У білій сорочці
Обранець її завітав.
Вітався він чемно,
Важкий оберемок
Букетів мені дарував.
Якийсь він миршавий.
А я і не знала -
В дочки такі дивні смаки.
Він, каже, хороший,
Він, каже, при грошах,
І житиме в нас залюбки.
“Якщо він багатий,
Нехай в свою хату
Негайно тебе поведе.
А він дуже хитрий
І лізе у прийми,
Таких я знайду деінде.”
Та дочка у сльози.
Ти, каже, загроза
І рушити щастя мастак.
А як будуть діти
Куди їх подіти?
Бо я вже вагітна, ось так!
В обличчі змінилась,
Бо дуже сердилась,
Та стримала серце своє.
“Якби ж ти, сердешна,
Була б обережна….
Хай в домі оцей зістає”.
Весілля до рання,
Банкет в ресторані
І все наче як у людей.
Батьки його рідні
Такі вже привітні.
Дай Боже їм гарних дітей.
Онучка - це диво!
Я дуже щаслива
Я й запах у неї люблю.
Як гляне очима,
Як здвигне плечима,
Цілую красуню мою.
Все їй пробачаю,
Вона ж бо не знає
Як шкоди не правити нам.
За милу дитинку,
За рідну кровинку
Я душу і серце віддам.
І з зятем мирюся,
Я з нього сміюся.
Як вечором прийде мале.
Я радо стрічаю,
Йому вибачаю
На світі що він ще живе.
65 РОКІВ
Батьки пішли, а я на цьому свiтi
Лишилась, йдучи по шляху життя.
Вже їх нема, менi ж ще далi жити
І вже одній терпiти маяття.
Зі мною, рідні, ви були усюди.
В мої турботи душу вклали ви.
Вiд того видавались й iншi люди
Душевніше, нiж справді ті були.
Нараз забуду, що вже вас немає,
Та знов кладу долоню на чоло,
Бо в серця пам'ять є - воно зiтхає....
Всміхаюсь, як би важко не було.
74 РОКИ
Ця біль за чоловіка не мине:
Його на кладовище проводжала.
Хоча він бив і зраджував мене,
Але його любила і прощала.
Були і в нас хвилини золоті.
Було в нас щастя людського чимало.
Було і чорне, як у всіх в житті,
Але його любила і прощала.
Він дужим був, та все хмільне любив,
Горілки на віку попив чимало,
А як тверезий - на руках носив -
А я його любила і прощала.
Востаннє гляну, жити вже одній, -
Без окулярів я недобачаю -
На тому світі встрінусь, любий мій,
Навіки я люблю, за все прощаю!
Цілую губи, щоки, білий лоб,
Востаннє у обійми пригортаю
І першу грудку кидаю на гроб.
Навіки я люблю, за все прощаю!
82 РОКИ
“Не повертай назад із небуття -
Ти знаєш, як приємно помирати?” -
Таке дочці хотіла я сказати,
Та змовчала. Бо це закон життя.
Ті, хто не знає смерті таїну
Не зможуть тих збагнути хто це знає,
Хто на собі відчув і упізнає:
У комі день летить за мить одну.
О, скільки ще своїх тягати ніг?
Терпіти слабкість, переносить муки?
Остання втіха у житті - онука.
І втома від важких земних доріг.
Бо хочу в інший світ вже відійти,
А Бог із цього світу не пускає.
Та, видно, я ще не достойна раю,
Залишуся в старечій самоті...
83,5 РОКИ
“Мені сьогодні чоловік наснився
“Вже час” - І подає до мене руку.
Нарешті він до мене появився,
Скінчилася земного кола мука.
Я наче по-під стелю піднялася.
Я із гори дивлюсь сама на себе.
І звідкіля ця легкість узялася?
Я знову зграбна, знову бачу небо.
А біля ліжка донечка сиділа,
І очі терла, - у руках серветка.
Не плач, моє серденько - я злетіла,
Адже мені тепер приємно й легко.“
Так думала я й подумки раділа,
Коли душа у вирій відлітала….
. . .
А донечка вже зовсім посивіла -
Допіру я цього не помічала . .
10-13 липня 2003 року.
ЛЮДМИЛА
І
В тот день я рано уходил со службы.
Была весна, каштаны зацвели
И солнце, отражаясь в мелких лужах,
Глаза слепило. В лужах – воробьи.
Она навстречу шла, в руке – коврижки.
Кудряшки, носик, – все как у людей,
Другой рукою прижимала книжки
К груди, уже немаленькой своей.
Росточком – мне как раз по портупею,
Но взгляд её меня остановил
И, чувствуя, что медленно тупею,
О чем-то глупом у нее спросил.
Она мена мгновенно оценила,
Обдав тотчас бездонностью очей,
И, не ответив, словно поманила
Как дудочник, что свел чужих детей.
Мой папа-генерал ее отметил:
«Вот это чудо! Что ж, о браке, сын,
Задумайся. Судьбу, пожалуй, встретил....
Не может офицер в быту один».
А тут и назначение из части
В Германию, в Потсдам, в армейский штаб.
Женюсь! Уеду с ней и буду счастлив.
Мне не нужна любовь случайных баб.
«Нет. Я хочу еще учиться дальше,
Я не пополню полк армейских жен.
Они мужей служанки, секретарши...» –
Ответила. И я был поражен.
А у меня всего одна неделя...
Лишь в ЗАГСе нам отметить паспорта
И станем мы супругами на деле...
Три слова – и разрушена мечта.
ІІ
На запад я еду в вагоне
Один без Людмилы, один.
На мокром осеннем перроне
Меня провожал только дым.
Но в памяти вечно застыла
И ветер ее не унес –
Людмила. Людмила, Людмила
Мне слышится из-под колес.
На службе, без всякой надежды,
Всечасно о ней тосковал,
А голос, чуть сбивчиво-нежный,
В казарме не раз вспоминал.
А служба катилась нескучно.
Учения в штабе, бои,
Но имя ее неразлучно
Все мысли пленяло мои.
И мне удалось отличиться.
Хоть в штабе, а все же – герой!
Любимая можешь гордиться –
Шифровку я делал с тобой.
И эту шифровку два штаба
Никак не смогли распознать!
Мне орден – вот это награда
За ум, что еще поискать.
А после наш зам.пом. по тылу
Хвалил и меня угощал.
Я словом любимым – Людмила –
Все пеленги зашифровал....
Домой. Трое лет прокатило.
Хоть многое я пережил,
Но имя любимой – Людмила –
Был снова колесный мотив.
ІІІ
На родине. Звоню своей любимой.
Гудки, гудки – и вот я не у дел:
«Я замужем, уже имею сына»
Так в трубку голос мне ее пропел.
«Так разведись. Беру тебя с ребенком,
Хоть с дюжиной, но только что б с тобой»
Хоть сбивчиво, но твердо и негромко:
«Твое уплыло время, мальчик мой!»
Не в силах жить, служить, мечтать о счастье
В том городе, где милая живет
Уехал я служить в другие части.
Судьба свершила новый поворот…
В чинах пошел я в гору очень быстро,
Наука мне давалась лучше всех.
Я дослужился б и до замминистра,
Но горек был мой пламенный успех.
Всю силу страсти, что питал к Людмиле,
Я лишь одной науке отдавал,
А женщины – они мне все постыли –
Я только на ученьях пропадал.
И часто, это стало мне привычкой,
Ее мальца я забирал в саду.
Так прикоснусь к ее одной частичке.
С ним погуляю – и домой веду.
Забыть любимой имя я не в силах
Любимый звук вторю сто раз подряд.
Назвал тогда я именем Людмилы
И новый управляемый снаряд.
Испытывать доверили расчету
На поле. «Что ж, солдатик, ты не трусь,
Как отстреляюсь, выпить дам без счету.
Ну, запускаем. По команде ПУСК»
Но взрыв, смешалось, я парю над полем,
Я волен, я свободен навсегда.
Но только к ней лечу – ведь я неволен –
Там светит мне любимая звезда.
К ней прилетел, повел ее вдоль улиц,
И все просил: «Сверни сюда, сверни!»
Она пошла, охотно, но нахмурясь.
И вот привел: «Вот здесь я жил – смотри!»
Увидела другого, но в волненьи
Упала, словно ель срубил топор.
«Так значит любит!» – Понял я мгновенно
И с нею неразлучен до сих пор.
И в сумерках вы можете воочью
Увидеть – даже смерть мне нипочем.
Ведь я стою всегда и днем и ночью
За правым у Людмилы за плечом.
25.06.2006