Слово до читача
Любий друже! Ці твори написані тому, що я не міг про це не написати. Мені потрібно було висказати наболіле. Але поки вірші не склалися - заспокоїтися я не міг.
Завжди Ваш, Опанас Рудь.
Наступний вірш було написано під впливом телепередачі про арабських самогубців,
які таким чином намагаються досягти своєї мети. Вони себе називають "шахідами". А мене вразив сюжет про дівчину 16 років,
яка перед акцією записала свої слова на відеомагнітофон. Як її назвати? От і з'явилося таке слово, як "шахідиня".
А вона ж була такою гарною і милою.
А рожевий бантик на її голові довів мене до сліз...
Натисніть на зелену стрілочку, щоби повернутися до переліку тем моєї творчості.
РАБ
Не хочу нічого - ні щастя, ні волі.
Бажання мене роздирає одне:
Хазяїна горло стискати поволі
Своїми руками, що в чистому полі
Од пут не змогли вберегти лиш мене.
Мої побратими в двобої страшному -
А бились ми наче герої з легенд -
Зуміли втекти, не здалися нікому
І звістку про мене до рідного дому
Донесли. Для мами - це в серце багнет.
Якщо через тиждень не вирвусь з полону,
Якщо ці кайдани я не розіб'ю,
Хай в герці страшному мій труп охолоне,
Але не служитиму більше нікому -
Бо з люттю у серці в Той Світ відійду.
15.07.78
ЦЕЙ ДЕНЬ
(День Захисника Вітчизни - 23 лютого)
Про день про цей я натякну легенько...
Вісімдесят чотири літ тому назад
Був день, коли матрос Дибенко
Відкрив дорогу німцям в Петроград.
А через десять літ це стало свято
Нової Армії, що кольором своїм
Була кривавою, бо так людей багато
Своїх же знищила за цей десяток літ.
І потім, за всі роки існування,
Суворовський тримала заповіт:
Вставати голіруч на полі брані,
Вкривати трупами на річках лід.
Ковтнув і я армійську дідівщину:
Був вчений - став солдат - топографіст.
Сержант ганяв мене, як ту скотину.
Його під'юджував полковник - комуніст.
Ось, змавпувавши вчинки і обряди
Свого колеги з Старшої Сестри,
Наш компартієць поновив це свято -
Під шапку це надули з Півночі вітри.
І далі, щоб не говорить багато,
Я, стримавши відразу, біль і лють,
Скажу відверто: "Не люблю це свято!"
Але...
...горілки вип'ю...
... як наллють.
23.02.2002 р.
УКРАЇНСЬКОМУ ПОЕТУ НА СІЧЕСЛАВЩИНІ
Ви скаржились: “Вже забуваю мову.
Хоча я нею лиш складаю вірші.
Російську чую навкруги вимову,
А рідну чую в тиждень раз - не більше!”
Рекомендую: “Припиніть вживати!
Ніяких іншомовних оборотів!
Спілкуйтесь так, як вас навчала мати -
Тенденції загальній йдучи проти.
Хай верещать, що вас не розуміють.
Повірте, через тиждень вже зуміють.
І хто лиш по-російськи звик
Уже збагне “всяк сущий тут язик”.
Літо 2002
“ДОЗОР”
Минулим літом у Криму де я відпочивав
Старий козак мене приймав і ось що розказав:
“Нас із Кубані в ці краї якраз після війни
В татарські села привезли, татар - усіх в Сибір.
Спочатку важко нам було, бо виноград ростить
Не наша справа. Ремесло нове прийшлося нам вчить.
Та обійшлося. До чого ж людина не звика?
Овець, тютюн і виноград навчились ми плекать.
Я верхи на коні стеріг отари на яйлі,
Бо часто різали овець цигани й гультяї.
Був пес у мене в ті часи, породою - кавказ,
Дозором звали. Цілі дні овець зі мною пас.
Не раз Дозор моє життя від напасті беріг.
Він навіть вершника з коня з розгону збити міг!
А раз було, що навіть трьох мій пес зумів спіймать,
І коні хоч були у них, з них збив і ну, гарчать.
Якщо хотів я відпочить, казав лиш :”Стерегти!”.
Ні злодій, ба, і ні жона не зможуть підійти.
Пройшли роки у справах цих, Дозор мій постарів,
До двору взяв його тоді - бо ж гавкать він умів.
Ось раптом помічаю я - Дозор мій сам не свій:
Гарчить не тільки на дітей, на мене! Боже мій!
Загляну в очі я йому - там сказу пелена
І зрозумів, що мій Дозор життя прожив сповна.
Картеч в рушниць зарядив, до цепу пса прип’яв,
Ланцюг на руку намотав, до саду почвалав.
Там я знайшов бетонний стовп, пса посадив в траву,
Підняв рушницю і у лоб націлився йому.
Дивлюсь, очах у нього сум, він плаче, мов дитя!
Курок натиснув і пішов в сльозах від нього я.
А вдома син мене пита: ”Татусь, Дозора вбив?”
А в мене камінь на душі - і я не відповів.”
Старий зажурений сидить, про молодість згадав,
А море недалік шумить. І запах кримських трав.
Я п’ю вино і персик їм, що ще робить в Криму?
Либонь, історію сумну до серця не візьму...
Аж серед ночі підхопивсь, бо раптом уявив:
Чи зміг би друга вбити я, коли б той знавіснів?
31.08.2002.
УКРАЇНСЬКЕ САМОЇДСТВО
Із давніх із давен до нас завіт приплив:
“тримайтесь купно і своїх жалійте,
І ображати свій народ не смійте,
На ворогів спрямовуйте свій гнів.”
Але на розсуд свій ми чинимо не так.
В житейських справах, в справах офіційних
Є самоїдство наше традиційним,
Як борщ, галушки, сало і гопак.
“Ви маєте дружить, бо буде вам біда!” -
Це гасло оприлюднив автор “слова...”
Та зверхники оцю палку промову
Не зрозуміли. І прийшла орда.
На береги неви на смерть, не на парад
Відправив зверхник десятигривневий
Сто тисяч вільних, наче полонених,
Щоб на кістках на їхніх виріс град.
Зганяли зверхники на смерть, немов овець,
За триста літ, що пропливли відтоді,
І нищили гурти своїх народів,
Зате напхали власний гаманець.
Ви запитаєте: “хто зверхники оті?”
Князі, царі, пани і депутати,
І гетьмани, що з маминої хати
Стрибнули вгору. Керувать... Кати!
А ми підсилюємо свій прадавній гріх
І злочин самоїдства став все більший:
Вкраїнський КДБ був найлютіший
Посеред “братських” КДБ усіх!
Нам воля нинішня далась взнаки сповна -
Життєвий рівень впав наполовину,
А чисельність народу України?
На три мільйони зменшилась вона.
Чи ж довго зможемо самі себе глитать?
Як в поведінці змінимо мотиви?
Мені, нараз, не видно перспективи...
Ти зможеш, мій читачу, щось сказать?
Літо 2002
ПРОХАННЯ
Колись читав я книжку про минуле
Там літній негр, що вправно грав "каліпсо"
Здобув нарешті славу серед білих -
Їм на концерті виконав цю пісню.
І раптом звідкись негреня маленьке
На сцену вийшло й стало танцювати
І в залі сталося тоді щось дивне -
Всі білі танцювали чорний тнок.
Старий каліпсо грав все краще й краще
Зненацька музика затихла в залі.
До нього кинулись веселі люди
Той мертвий був, але всміхався щиро.
Бо вмер від щастя - він побачив єдність
Посеред білих й чорних. Сили щастя
Його душа та серце не здолали
І розірвались. Він помер щасливим.
Якби побачить серед українців
Велику єдність - я б просив у бога
Такої смерті. А мені, як видно,
Прожити довго прийдеться на світі…
Літо 2002
ВУЛИЧНІ МУЗИКИ
Як бачимо ми часто музикантів,
Що можуть викликати сум і сміх
На вулиці збіговисько талантів,
А хто ці люди? Глянемо на них.
Раніше Мендельсона грав тужливо -
Бас-гелікон, труба і барабан,
Але як мертві разом зубожіли,
Тепер на пляжі вигра канкан.
А ці раніше грали у оркестрах…
Тепер, оберігавшись від незгод,
Нам виграють підтоптані маестро
Про “Чунгу-чангу” й "сіній нєбосвод”.
У лисого дистрофіка сміливо
Пікколо-флейта ритми виграє,
А саксофон бороданя на диво
Веселу пісню басом видає.
Є інші - їх на люди гонить лихо.
Не музиканти - лише бідняки.
Щоб руку вам не простягати тихо -
За музику збирають мідяки.
З гітарою, з дитям, що без дитинства
Ця жінка біля магазину гра.
Надії на сприяння від суспільства
У неї і у малюка нема.
Ось дівчинка свою шкільну програму
На скрипці грає. Моцарт, Абеляр,
Її чекає вдома хвора мама
З тим, що закинуть у старий футляр.
Дід одноногий з півником й баяном.
Він пісню грає “Смєло в бой пойдьом”.
Дві жіночки, що коло ресторану
Виспівують про “воду решетом”.
Для тебе день хай стане особливим -
Стань меценатом наших сірих днів,
Віддай їм гривню, що тримав на пиво,
Бо не старцює той, хто заробив!
14.10.2002
ЦЕРКВА БЕЗ МАКІВКИ
Стоїть, хрестом збудована, хатина.
Все як належить - олтарем на схід
І вікна стрілчасті. Як обійдеш будинок
То з заходу побачиш ти і вхід.
Очима - більмами там ніші під ікони,
З високим ганком, як у всіх містах.
Та без склепіння, солеї й амвона,
Без маківки, без злата, без хреста.
Ту церкву розорили енергійні,
Що вірили у правди ідеал.
Вчепили трос і силою тяжіння
Зірвали хрест і розгребли завал.
Вже не могла дитя хрестити мати.
Не можна вже читати тропарі.
А діточок навчали всіх вітати
Піднявши руку скоса догори.
Служителів забрали ліс валити,
Правителі нові зробили склад,
Які дітей одвозили хрестити
Подалі. Хоч були з Червоних Рад.
Але паркан я бачу в свіжій фарбі!
І стіни чисто вибілені всі!
І вікна вимиті! Хоча замок амбарний
Іще висить на дверях у росі.
І будь-яка здивується людина
Невже вціліла віра в цім селі?
………………………
Ось так і рідна ненька - Україна:
Без маківки й хреста на цій землі.
листопад 2002
ДОВГА РУКА
Рука Москви. Про неї вже забули
У захваті від волі, що вже є.
Не думайте, що я вам про минуле -
Вона нас і сьогодні дістає.
Хіба не ця рука здійняла вартість
На газ. І сталась перша криза цін?
Не ця забрала гроші, що на старість
Збирав і робітних і селянин?
А хто придумав ядерний реактор
Втулити на незайманій Десні?
Радянський демонструючи характер,
Під зливу діток гнати навесні?
Хто заховав отруйні речовини
В Тернополі, Херсоні, Чернівцях?
“А невеличка доза для людини
Є корисна” - розвіював нам страх?
“Все покручів народжують дівчата…
Було раніше менше, ніж тепер…
Батьки вже просять діток присипляти…” -
Зітхнувши скрушно, каже акушер.
І нікуди сховатися людині,
Рука тебе торкне в усіх місцях -
На кладовищах в центрі України
Московською лиш пишуть на хрестах!
10,05,2003
ЗАПОВІТ ШАХІДИНІ
Я, Аїра Тохраз, я старанний відмінник навчання,
Я збираюся смерть заподіяти завтра собі.
Це зроблю, без плачу, без страху, без жалю чи вагання,
Бо я знаю, що це шанс надасть проти зла в боротьбі.
Я на смерть одягну лиш рожеве та біле убрання,
Бо я дівчина ще і ніколи в подружнім житті
Не була, не пізнаю уже чоловіче кохання,
Не побачу дітей неродженних любимих своїх.
Без вагань одягну під вбрання пояс я шахідині,
Без вагання спрямую вантажну машину в стіну,
Бо підтримка Аллаха дасть силу героя людині,
А за жертву спасу свою душу не тільки одну.
Так, не лише одна, але й сімдесят родичів ближніх,
Після смерті в раю своє місце займуть навіки.
Ось воно!!!
О, Аллах, о владика найбільший всевишній
Мою душу приймай, знай - хоробрі в нас навіть жінки!
26 вересня 2003 р.
АФГАНСЬКИЙ ТОСТ
Хоч не бував я на війні,
Але могли й мене забрати:
Цього чекав я день по дні,
Бо я тоді служив солдатом.
Здавна знайомий я з людьми,
Яких нещасна злая доля
Загнала в службу на війні.
Бодай би там не був ніколи!
То дай же Боже в мирний час
Десницю ангела відчути,
Яка в бою спасала вас,
Хай дасть щасливим змогу бути!
Зима 2008
Схрон
З коханою ми, а вона вже вагітна,
У бункері, в лісі сидимо удвох.
О матінкол Божа, о зоре доствітня
Залишився в їжу нам тільки горох.
Та битись за волю ми будем і двоє,
Хоч кляті Совєти шукають нас скрізь!
Ось гавкіцт вівчарок і крики: "Все к бою!".
Знайшли. Так настав наших днів переріз.
Прощай, моя мила, бо нам не судилось
Прожити, як люди, до старості літ.
Остання граната якраз пригодилась...
Почнем, моя люба, у Вирій політ!
3.02.2016.
ХОЛОДНА ЗЛІСТЬ НА МОСКАЛЯ
Помста, це страва, що подається холодною.
Макіавеллі.
Москаль – солдат російської армії,
а не етнічний росіянин, як вас заставила думати пропаганда РФ.
Орда московська знов на нас прямує,
По селам і містам обстрілює здаля.
Їх знищимо, бо в нас завжди нуртує
Холодна злість на москаля.
Вони чекали слави за годину.
Зустріли раптом бій, немов нізвідкіля.
Тут б’є фашистів в хвіст, і в гриву, в спину
Холодна злість на москаля.
Без жалю биймо орди московськії!
Ворожим падлом цим підживимо поля!
Нехай в душі наснагу нам зігріє
Холодна злість на москаля.
Москалю, бити вас давно ми звикли.
Ти не втечеш, а здохнеш, видно і здаля.
Бо в нас зросла і нікуди не зникне
Холодна злість на москаля.
Їх проженем та підем без упину
На їхні землі, дух московський спопеля,
Бо в нас ніколи в світі не загине
ХОЛОДНА ЗЛІСТЬ НА МОСКАЛЯ!
6.03.2022
ГОРИТЬ МОСКВА
Горить Москва, дивлюся і радію,
Московське гаддя корчиться в огні.
Картина ця приємно душу гріє,
Я думаю, не тільки лиш мені.
Тюрма народів у вогні конає,
І гине к чорту «братський» цей народ.
Уже часи імперії спливають
Віками що лишала нас свобод!
Палає Кремль, зірки на нім оплили.
Метал на них оплавився в огні.
Горить приємно, хоч і запалили
Її не ми, а власні москалі.
Пішли у дим ученія марксизму,
Імперські сподівання вже не ті,
У московитів лиш одна надія,
Скоринку хліба тільки б десь знайти.
Ласкаві стали, ладні ваші руки
Лизати, щоб пробачили усіх.
Та ми не раз пройшли оту науку
Москаль, хороший, як на пляшку сів!
Метро славетне вже не всіх вміщає.
Під поїзд люди падають гуртом,
А дикторка тим часом провіщає:
«Ми за отчізну смело в бой пойдьом»
І голка-телевежа, що штрикнула
Отрути в мізки диким москалям,
Розвалена, і цим самим замкнула
Шлях в рай всім олігархам-королям.
А хмарочоси, що трудом великим
Здіймали над соборами Москви,
Тепер стоять німі, пусті безликі,
Як вершник той, ну що без голови.
Та і собори, краденим багатством
Пишатись вже не сміють. Лячно їм
Щоб українські, в захваті, солдати
Не пригадали, де є Крим, де Рим?
Над згарищем лиш вітер повіває,
Блукають заклопотані вовки,
Шукаючи, десь є чи ще немає
Москалика свіженького кістки!
8.03.2022
УВЕЧЕРІ НА МОНАСТИРСЬКОМУ
Де надвечір’я чистий пломінь
Торкає душу хоч на мить,
Там над усім, неначе спомин
Тарас Григорович стоїть.
«Борітеся» – Тараса слово –
«Й поборете» – в душі дзвенить.
Акації цвітуть казково
І з неба синім струменить!
«І Сила з вами – не спроквола!
Із вами Правда – не на мить!
А пресвятая наша Воля
Вас надихає й бадьорить!»
І вдень, й вночі вовки-сирени
Виттям нас хочуть настрахать,
Що сунуть москалі-гієни,
Та можем ворогу сказать:
«Поборемо і вас, чужинці –
Зловісні ворони війни.
Бо ми тепер не наодинці –
За нас весь світ – TV ввімкни!
Ми наступаєм дружнім строєм
Як заповів святий Тарас,
Борючись із кацапським боєм,
Готуємо в Москві парад!»
13.05.2024